54 года з життя Гарія Бугреєва

Щоб згадати те, про що ніде не прочитаєш або що було опущено в інших публікаціях, ми домовлялися по телефону. Спокійний, трохи суворий голос без емоцій, прохання передзвонити через пару днів. Були переживання щодо того, що він відмовить або не захоче зустрічатися, а відповість на питання лише по телефону. Але хвилювання були марними, і я переступила поріг квартири Гарія Бугрєєва.

Яке ж це красиве покоління! Гарій Васильович народився в 1937 році. На жаль, підводить здоров’я, але в цій людині збереглися статність, мужність і, якщо хочете, шарм. Він охоче згадував, жартував доречно, оцінював мудро.

Поклав на стіл свою трудову книжку і не без гордості сказав, що там запис з одного підприємства, де він пропрацював 54 (!) роки. Записів багато, але всі вони дійсно стосуються одного підприємства і є свідченням розвитку, становлення та кар’єрного зростання одного з найуспішніших директорів заводу «Гідросила».

Його хотілося і можна було слухати дуже довго – так захопливо він згадує. Я свідомо відмовилася від формату бесіди «питання – відповідь» – нехай говорить. Часто так роблю, коли співрозмовник «цінний». Але одне перше питання все-таки було: «Звідки таке ім’я – Гарій?»

– 1937 рік. Мамі двадцять років, вона вчителька української та російської мов. Батько – військовий льотчик. Романтика. Коли я народився, вирішили назвати мене ім’ям якогось літературного героя – Гаррі. Бабуся обурилася: яке ж це ім’я? І записали «Гарій». Коли я навчався в технікумі, мене називали Ігорем. В армії – Гариком. А на заводі взагалі казали «товариш Гарик».

Я з простої родини. Мама працювала в сільській школі в Грузькому, куди ходила пішки. Потім вона знайшла роботу в місті. Почалася війна, батько пішов на фронт. Незабаром нам повідомили, що він пропав безвісти. Я вважався сиротою, але весною 1945-го він приїхав до нас. Виявилося, його відкликали з фронту і направили до Оренбурга, де було два училища для підготовки військових льотчиків. Батько готував бомбардувальників. Оскільки це був глибокий тил, училища були засекречені, навіть листування з рідними було заборонене.

Ми всією сім’єю поїхали до Оренбурга. Пробули там лише рік. У батька виникли проблеми на службі: під час одного навчального польоту треба було пікірувати. Батько направив літак у піке, а поляк на борту злякався, став кричати, щоб він вивів літак, і схопив батька за горло. Виникла сутичка, батько серйозно побив того поляка. Скандал був серйозний, справа ледь не дійшла до суду, батьку довелося демобілізуватися. І в 1946 році ми повернулися сюди. Точніше, поїхали до Новомиргорода до сестри матері, у глушину, як казав батько. Там він працював у райвиконкомі. У 1950 році ми приїхали до Кіровограда, вже вчетверо – народилася моя сестра, а батько пішов працювати на «Червону Зірку» – токарем, контролером, завідувачем інструментального складу. Працював, можна сказати, до кінця своїх днів. Помер у 2001 році у віці 88 років.

Після закінчення машинобудівельного технікуму я отримав направлення на роботу до Мінська, на завод тракторних запчастин. Я не поїхав, пішов на пляж і отримав повістку з військкомату. Протягом двох днів мене переодягли, обули, посадили у вагон і – на цілину. Поїхав у Кустанайську область збирати врожай. У липні я туди поїхав, а в листопаді мене привезли до Ленінграда, де я потрапив до школи артмайстрів. «Арт» – від слова «артилерія». Я навчався в цій школі, грав у футбол і у 1959 році повернувся додому.

У Кіровограді тоді неможливо було влаштуватися на роботу – жодних вакансій, навіть для дипломованих спеціалістів. Оскільки з армії я повернувся комуністом, пішов у горком партії ставати на облік і запитав про роботу. Мені запропонували хлібозавод, від чого я категорично відмовився. І мене направили на агрегатний завод, де секретарем парткому і начальником відділу кадрів був Андрій Бондаренко, полковник у відставці. Пішов туди, щоб стати на облік, але поцікавився щодо роботи. Бондаренко каже, що роботи немає, але питає: «Учнем терміста підеш?»

Я знав, що на цьому ділянці жахливі умови роботи, але платили непогані учнівські гроші. І я погодився. Строк навчання – три місяці. Потрапив до хороших спеціалістів, хороших людей, але вони любили випити. Поруч – цукеркова та чулочна фабрики, звідти моїм учителям приносили замовлення, а розраховувалися цукерками, есенціями, алкоголем. До кінця зміни мої термісти вже були п’яні. А працювали у три зміни, процес був безперервний, і я все частіше їх замінював. Бували дні, коли я взагалі не приходив додому, і мама переживала.

Робота була бригадною, тому зароблене йшло в загальний котел, а потім ділили порівну. Але я отримував учнівські гроші. Термісти побачили, що я працюю нормально, нікого не здаю, і вирішили взяти мене в бригаду. Я йшов у бібліотеку, читав спеціальну літературу, готувався. Через місяць повідомив керівництво, що я вже в бригаді і готовий проходити пробу. Схвалили, скоротили строк навчання і одразу присвоїли четвертий розряд. Звичайно, я став більше заробляти.

На заводі дізналися, що я граю у футбол, і взяли мене до заводської команди. Робота в три зміни, а треба було їхати на збори – у будинок відпочинку, що був у Міському саду. Колеги косо дивилися на мене, коли я був відсутній по два тижні. Мене перевели на посаду виконуючого обов’язки майстра. А батько наполягав, щоб я продовжив навчання, тим більше що в місті відкрився філіал Харківського політехнічного інституту. Вечірнє відділення, три зміни не дозволяли не пропускати заняття. Я втрачаю в заробітку, але переходжу техніком до відділу головного технолога. Раніше отримував 150–200, а став отримувати 75. Але батько підтримував, казав, що я повинен прагнути до чогось: «Витягнемося, але ж треба». Добре, що я його послухався, бо з цього моменту почався мій кар’єрний ріст: технік, старший технік і так далі, аж до директора.

Після закінчення інституту головний інженер запропонував мені очолити інструментальний цех. А я, теоретично, інженер-механік за спеціальністю холодна обробка металів, а практично – гаряча обробка. Інструментальний цех для мене був як темний ліс. Я навіть не всі інструменти знав. Але мене переконали, і я погодився. Тут розгорнулася цікава робота. Суть у чому: у насосах застосовувалися бронзові втулки, а їхнє лиття здійснювалося у форми, виготовлені з «землі» (спеціальна формувальна суміш). Це трудомісткий і брудний процес, причому форми одноразові. Переді мною поставили завдання: перевести все на кокіль (розбірна металева форма для багаторазового лиття). Робота велась спільно з Павлоградським інститутом машинобудування, і ми, крім зміни технології лиття – переходу на металеву форму, замінили матеріал втулок з дорогої бронзи на дешевший алюміній.

Мені було дуже важко в інструментальному цеху, душа лежала до металургії. Я попросився, і мене призначили начальником металургійного бюро. Робота пішла. І на заводі відбулися зміни. «Земельний» цех пішов, шумні, малопотужні печі замінили на індукційні. Горизонтально-ковальні машини, що працювали на печах з рідким паливом, а це – бруд і кіптява, також замінили на індукційні. На заводі почалася серйозна виробнича перестройка.

Головний інженер В.І. Карленко стає директором «Червоної зірки». На посаду директора до нас із Львова присилають Яницького В.В., для якого це була сходинка для кар’єрного росту, а за якою був перехід у міністерство, я дізнався про це пізніше. Мене призначають головним технологом заводу. А Віктор Желтобрюх у той час стає головним конструктором. Через два роки Яницький їде до Москви, на його місце призначають Желтобрюха, а я стаю головним інженером. Зрушилися.

П’ять років я був головним інженером. Завод заробив орден, я отримав орден. У 1983 році, 23 вересня, мене призначили директором заводу «Гідросила», після того як Желтобрюх пішов на посаду директора «Червоної зірки». Але ще до його відходу у нас відбулися вражаючі зміни.

Віктор Миколайович – ума палата. Дуже розумна людина! Завдяки його наполегливості, старанності ми добилися того, що наш завод отримав першу ліцензію, куплену у німецької фірми «Зауер-Сандстренд» на випуск об’ємного гідропривода. До того часу підприємство дуже виросло – і за обсягами, і за якістю, і за будівництвом, і саме нам довірили купівлю ліцензії. Желтобрюх виїжджає до Німеччини і підписує необхідні документи. Після цього нам вводять посаду заступника головного інженера з проблеми. Чомусь саме так її назвали.

Відібрали кращих інженерів-технологів, вони поїхали до Німеччини, вже там ознайомилися з документацією по ліцензії, яка поширювалася на конструкторську та технологічну документацію. Провели підбір обладнання і підготовку до укладення контрактів на закупівлю. Тобто ми починаємо освоювати ліцензію. А ми, по суті, народжені заводами по виготовленню двигунів: «Серп і молот» і Харківський завод тракторних двигунів, для яких ми робили водяні та масляні насоси. За складністю та точністю виготовлення ці насоси з освоюваним продуктом взагалі не порівнюються. Але у нас все вийшло. Мало хто вірив, що ми освоїмо ліцензію, але ми освоїли у більш короткі терміни, ніж нам рекомендували.

Така сама ліцензія була куплена в Чехословаччині. Там (на території Словаччини) був військовий завод, який знаходився глибоко під землею. Зверху – сад, а внизу – восьмиповерхова будівля, де виготовляли зброю, працювали ув’язнені, надсекретно. Як прикриття на поверхні, недалеко від цього виробництва, був завод, який теж купив ліцензію у німців і вже працював.

Спершу ми поїхали подивитися, як працює цей завод, як він справляється з ліцензією. А з часом створили зі словаками спільне підприємство. І після отримання необхідного обладнання ми їх наздогнали. Наздогнали настільки, що почали постачати продукцію словакам. Вони, бачачи нашу високу якість, почали продавати це німцям. А на нашому заводі постійно був присутній представник Міністерства зовнішньої торгівлі, і його обов’язковою вимогою був штамп «Зроблено в СРСР». Словаки просили нас його не ставити або стерти, бо вони вже не могли продавати це німцям. Але ми були принципові.

Ліцензія зобов’язувала нас: протягом п’яти років виробництва трансмісій ми не мали права передавати документацію комусь, продавати продукцію без їх дозволу. Потім дозволили продавати. І тут відбувається революція в Чехословаччині. Багато хто знає подробиці наслідків, але я розповім про одну деталь: директор заводу, з яким ми співпрацювали, відомий, титулований, член ЦК партії, у чиєму розпорядженні був військовий завод, отримав право залишитися на підприємстві кочегаром…

Колишній директор після розділу держави залишився у Словаччині та організував власне підприємство. З чого вони почали? Почали по країні збирати насоси, які ми випускали, і ремонтувати їх. Якось перебивалися. А ми продовжували співпрацювати з заводом. Хоча вони і роз’єдналися, їм було легше орієнтуватися в Європі, і вони запропонували продовжувати спільну роботу. Ми працювали, але тут підоспіли й наші катастрофи.

Союз розпадається, зв’язки перериваються, ми шукаємо, кому потрібна наша продукція. Словаки до того часу більш-менш закріпилися і запропонували нам освоїти продукцію, яка у нас не мала збуту, а їм була потрібна. Ми ризикнули. Нам потрібні були гроші на підготовку виробництва, а їх не було. Завод працював по три дні на тиждень, місяць-два на рік взагалі не працювали. Бартер нас задавив. Ми жили завдяки власній продукції, яку обмінювали на все що завгодно. Ми могли не виплачувати зарплату, але в їдальні робітники завжди могли поїсти, бо цукор – вагонами, борошно – вагонами. В село віддали – із села отримали. Робітникам зарплату видавали куртками, якими з нами розраховувалася Польща, або магнітофонами з Австрії.

Так, ми продавали Австрії поліровані алюмінієві сковорідки. Усі дивувалися. Лише пізніше дізналися, що їх переплавляли – їм потрібен був алюміній. Сировину ми не мали права продавати, от і переправляли їм готові вироби. Все законно. А полірували ми їх для більшої доданої вартості. Вони просили не полірувати, але обіцяли платити як за полірувані. Загалом, так і було.

А ще, окрім сковорідок, ми робили гусятниці, маленькі сокири, закаточні машинки. Напевно, у багатьох вони й досі є й служать, бо ми робили якісно. А потім ми перейшли на випуск запчастин до автомобілів «Жигулі», освоїли відповідальну деталь – нижні та верхні кульові опори. Виникло питання: щоб отримати право на виробництво, заготовка пальця мала бути штампованою. Я особисто їздив у Татарстан, щоб домовитися про нашу штамповку. Хоч це було важко, але ми домовилися. Нас так перевіряли! Кожного місяця приїжджала інспекція за наш рахунок, брали заготовки, перевіряли якість і лише потім дозволяли випуск. Відповідальність наша була велика.

Дивлюся, як змінився, розвинувся наш завод, і згадую, з чого я починав. Коли я прийшов, випускали насоси для заводу «Серп і Молот». Це були майстерні. У 1958 році побудували корпус, де робили водяний масляний насос СМД-7. Потім потужніший – СМД-14, 72. Ми були залежні і потрібно було переходити на іншу продукцію. Я тоді був робітником, але бачив, як заводу важко. Прийшов конструктор Желтобрюх, організував конструкторське бюро і запропонував головному конструктору екскаваторного заводу розробити власні насоси, які для них випускав московський завод імені Будьонного. Це був НШ40-э, слабкий, розрахований лише на 200 годин роботи. І завдяки команді, яку зібрав Желтобрюх, у нас почали випускати НШ. Потім пішли замовлення від Челябінського тракторного заводу та інших.

Обсяги були такі, що побудували другий корпус у Новониколаївці. Там раніше був один цех, заготівельний. Було ливарне виробництво, автоматне і дерево-тарний цех. Міжцеховим транспортом була кобила Зорька, як зараз пам’ятаю. І дядько Мітя, гінців. Був кінний двір. А потім пішло будівництво, розширення, модернізація. У 1972 році завод випускав 500 насосів на рік, а потім вийшли на цифру 500 тисяч. У 1975 році ми вже робили мільйон насосів всіх найменувань.

Все починалося з майстерень, з агрегатного заводу, де робили пивні, пожежні насоси. А з часом «Гідросила» стала потужним, бюджетоутворюючим для міста підприємством. Ми побудували Південно-Західну котельню і передали її місту. Очисні споруди побудували і передали. Реконструювали ТЕЦ. Забезпечили опалення для шкіл у Новониколаївці. Побудували 20-ту школу, 3-ю поліклініку. Вклали багато коштів у тролейбусне господарство. Ми хотіли, щоб наші робітники їздили на тролейбусах на роботу з Балашівки. Провели лінію до кільця і зупинилися. Можна було продовжити до поселка Нового, але директор ЧЛЗ заперечив: жителі поселка їздитимуть на роботу до міста, а на його заводі некому буде працювати.

Мали своє підсобне господарство. Усі заводи міста об’єдналися і створили совхоз «Заря», а Желтобрюх попросив землю, щоб зробити своє. Дали, і господарство побудували в Лелеківці. У нас було 500 голів свиней, і їдальня в м’ясі не потребувала. Навіть у рибний день годували робітників свининою. І продавали м’ясо робітникам. У нас були підшефні колгоспи, де для нас тримали бичків, овець, а ми взамін ремонтували техніку, купували трактори.

У важкі часи, коли завод стояв і ми не могли реалізувати продукцію, нам вдалося на вигідних умовах передати місту чотири дитячі садки, які ми побудували. А ще ми будували власне житло. За 24 роки побудували 764 квартири, які передали робітникам. А ще взяли у машинобудівельного технікуму половину порожнього гуртожитку і зробили там малосімейки.

У нас був піонерський табір «Ялинка» в Трепівці. База відпочинку «Прибой» на узбережжі моря в Рибаковці. Причому першу базу, яку ми поставили просто на березі, змило хвилями. Ми попросили іншу ділянку, у Луговому, і нам поставили умову: побудувати дорогу від Рибаковки до Лугового. Побудували і отримали п’ять гектарів землі, якою потім навіть ділилися.

Мені багато чого шкода. Немає цеху товарів народного споживання, а це і робочі місця, і ходова продукція. Немає піонерського табору. Ми втратили «Ятрань». Була синагога, яку перетворили на Будинок культури агрегатного заводу. Ми добудували будівлю і зробили танцювальний зал для репетицій «Ятрань». І в цьому залі ми проводили сімейні вечори. Щороку на Новий рік збиралися сім’ями. А ще влаштовували День майстра. Чомусь не хотіли йти на завод майстрами і часто звільнялися. Ми підвищили їм зарплату, запросили з сім’ями до ДК, накрили столи, нагородили, сказали багато теплих слів… Дружини плакали, визнавали, що даремно сварили чоловіків, що не знали, які вони чудові, як їх цінують. Те саме було з ремонтниками. З’явилися проблеми з цими спеціалістами, і ми оголосили День ремонтника і виїжджаємо їх з сім’ями на базу. Вдавалося виправити ситуацію, затримати людей на заводі. Взагалі людям приділялося багато уваги.

Наш завод був першим у місті, у якого була іномарка. До нас приїжджав чехословацький консул із дружиною. Ми гарно зустріли, він побував тут, а коли виїжджав, попросив, щоб ми проводили його до кордону області. Консул сів у свою Tatra, а я – у службову «Волгу». Він так помчав, що ми його наздогнати не могли. На кордоні області він нас дочекався і запитав, чому у нас така слабенька машина. Ну ось така була, і все. Минув час, я з міністром поїхав у Чехословаччину по справах. Там зустріли консула. Запитує: «Ти пам’ятаєш, як мене проводжали?» – «Звісно, пам’ятаю». А потім міністру каже: «Ви що, не можете дати йому нормальну машину, щоб він гідно проводжав гостей?» Міністр нічого не розумів, довелося пояснювати. Минув час, я отримав телеграму, у якій написано, що треба поїхати в Ужгород і отримати машину. І ми отримали, точніше купили, Tatra 613.

Мені порадили доповісти Самиліку, першому секретарю обкому партії, що у нас з’явився такий автомобіль. Тим більше, що для нього потрібен 98-й бензин, а його не було. Був лише для «Чайки», яка обслуговувала Самилика. Загалом, мені дозволили заправляти нашу «Татру», але потім нею користувалися, просили, коли потрібно було когось зустріти або відвезти.

Найбільш квітучий період у нас був до розпаду Радянського Союзу. А потім ми втратили зв’язки з Москвою і в Києві не знайшли підтримки. Деякий час трималися, у середині дев’яностих не могли платити зарплату, а потім, коли почали працювати зі словаками, вони зробили нам передоплату один мільйон доларів. Прийшлося домовлятися з банкірами. У «Укрпромбанку» був Матвієнко, якого довелося переконувати дати розписку, що він нам довіряє. Я не зміг його переконати, а керівника місцевого представництва банку – переконав. Ми отримали три транші по 300 тисяч доларів. Погасили борги по зарплаті і відчули себе впевнено.

А потім – знову криза, проблеми, і я був змушений передати завод з боргами. Добре, що знайшлися правильні люди, які його підтримали, не дали зруйнувати і розвинули. Ось Шамшур зараз налагодив зв’язки з Китаєм, як ми колись зі словаками. Працюють.

Я ні про що не шкодую. Завод і людей любив і поважав. Маю два ордени, був депутатом обласної ради, делегатом з’їзду КПРС. У делегатів були такі привілеї, що я був вражений. Добові – 25 рублів, і які завгодно продукти та товари. Нам прямо рекомендували відправляти посилки рідним. Я і дружині відправив, і сестрі в Магадан. І день народження свій відсвяткував під час з’їзду і в умовах сухого закону…

Завод називався по-різному – від майстерень до заводу тракторних агрегатів. Одного разу до нас приїхав міністр тракторного та сільськогосподарського машинобудування Єжевський. Ми готувалися до візиту, знали, що він обход починає з туалетів: як дбають про умови праці, звідки починається культура і таке інше. Він пройшов, все перевірив і каже: «Що це за така назва заводу? Орден уже маєте, треба щось звучне придумати». Ми задумалися. Було оголошено конкурс, і в результаті з’явилася «Гідросила». Хтось насміхався, комусь сподобалося, але назва однозначно прижилася.

Те, що було, не виправиш, воно таким і залишиться. А тим, що буде, треба управляти. Мене докоряли, звинувачували, називали зрадником, коли я вирішив залишити посаду директора. Але я вважаю, що прийняв правильне рішення. Треба вчасно йти, на своїй зупинці. Їдеш в автобусі і порахуй, на якій зупинці треба вийти, щоб не повертатися назад. Я правильно порахував свої зупинки.

У заводчан є улюблений тост-настанову, який вони багато років говорять один одному: завжди тримайся за заводську трубу. Вона забруднить, але й зігріє. А відмитися завжди можна…

На прощання він попросив: «Нехай у вашому матеріалі буде менше Бугрєєва, а більше людей». Гарій Васильович, ви і є люди. Дякуємо вам.

Джерело: Газета "Україна центр"